|
Церква
християн віри євангельської-п'ятидесятників має 20-ти вікову
історію і бере свій початок від дня п'ятидесятниці, коли,
згідно книги Дій Апостолів, Дух Святий зійшов на апостолів
та учнів Христа (Дії 2 розд.). На віруючих з поган Дух Святий
зійшов уперше у домі римського сотника Корнилія (Дії 10 розд.).
По тому, як розповсюджувалось Євангеліє по цілому світу, починаючи
з першого століття і до наших днів, Дух Святий докладає спасених
до Церкви Ісуса Христа. ХХ століття не стало виключенням.
Не дивлячись на підсилення атеістичних вчень, Слово Боже перемагало
і Церква Ісуса Христа була стовпом та підвалиною правди. Коли
на початку 20-х років в Україну прибули проповідники Євангелія
- Густав Шмідт та Іван Воронаєв (у західну та південно-східну
частини відповідно) - Дух Святий зробив багато праці по утворенню
церков віруючих, хрещених Духом Святим. Це були роки встановлення
радянської влади в Україні, яка своєю метою зробила побудову
"нового світу" без Бога. Репресії почались, звичайно
ж, із самих активних проповідників, братів, сестер та їх сімей.
Багато хто із них були вкинуті у в'язниці та відправлені на
заслання. Навіть найменші зібрання переслідувались і кваліфікувались,
як протизаконні. Біблія стала забороненою. Це зовсім не означає,
що Церква не існувала. Вона жила Христом, Який сказав: "Живу
Я й ви жити будете", адже слово Боже не ув'язнити.
Потім були важкі роки війни, коли багатьох братів було випробувано
на вірність Ісусу Христу. Віруючі збирались по хатам невеликими
групками, часто вночі.
На початку 50-х років Церква християн віри євангельської у
Києві та області налічувала десятки членів. Часто це були
християни з баптистів, які отримали хрещення Духом Святим
через настанову у вірі. Нелегальне положення цієї церкви продовжувалось
десятки років. У Києві пресвітером на той час був молодий
брат Бойко Володимир, який відділив частину братів та сестер
за незгоду із його практикою використання духовних дарів.
Кілька років ця група проводила свої зібрання, служачи Господу
і навідуючи віруючих у Києві та області, й збільшувалась числом.
Тоді ніхто не міг подумати, що із цеї невеликої групи віруючих
виросте церква, яка тепер збирається у Києві по вулиці Кар'єрній
44. Але Господь бачив утиски Свого народу й підкріпляв віру
християн, не дивлячись ні на які утиски ззовні й розбіжності
всередині між служителями помісних церков християн віри євангельської.
У 1958 році у Київ приїхав брат Озеруга Володимир Іванович.
На Київщині у той час фактично вже було два об'єднання помісних
церков. У тому ж році Володимир Бойко виїхав у Казахстан (довідавшись
про те, що влада готує його арешт), а його служіння прийняв
Іванов Михайло, який пізніше став єпископом у одному із об'єднань
церков.
Варто дещо сказати про біографію Озеруги Володимира Івановича,
через те, що вона ілюструє положення християн у післявоєнні
роки.
Володимир Іванович Озеруга народився у січні 1926 року в селі
Полиці Рівненської області. Його батько Іван Кирилович був
одним із перших християн віри євангельської у цьому регіоні
Західної України. Гарячи люблячи Ісуса Христа, він зумів передати
цю любов своїм дітям. У 1939 р. радянська влада захопила цю
частину Західної України й установила свої закони. На християн
почались великі гонення та переслідування, багато віруючих
було вкинуто у в'язниці. Не обійшло це й сім'ю Озеруг. У 1943
р. у віці 17 років Володимира Івановича Озеругу було призвано
до лав радянської армії й за відмову від присяги, а також
за відмову брати зброю, він був засуджений військовим трибуналом
до вищої міри покарання - розстрілу. Пізніше, розстріл було
замінено 25 роками позбавлення волі, а ще пізніше - 10-ма
роками. У 1949 р. він получив дострокове звільнення завдяки
тискові Західних Союзників на радянську владу у питаннях свободи
віросповідання. Володимир Іванович на декілька років поселився
у Горьківській області, де продовжував служити Богові. На
початку 50-х він повернувся у рідне село Полиці, де став свідком
печальної картини. Багато церков було зруйновано, зібрання
заборонені, молодь відходила у світ. За проханням керуючих
братів Володимиру було доручено очолити молодіжну працю, за
що він ревно взявся. Уся робота проводилась у глибокому підпіллі.
але, не дивлячись на це, агенти КДБ дізнались про існування
цієї роботи, та довгий час не могли дізнатись про ім'я організатора.
Однак, із часом, вони дізнались про ім'я і було видано ордер
на арешт Озеруги В. І. Переховуючись від КДБ, Володимир Іванович
приймає рішення тікати у ті місця, де його важко буде знайти
- до Сибіру. Завдяки прямому Божому втручанню було отримано
на руки паспорт і він хутко залишив рідні місця. Дорогою до
Сибіру В. І. Озеруга зупинився на деякий час у Києві, де він
одружився на сестрі Євдокії Василівні. Згодом вони без грошей
та іншого матеріального скарбу відправились у далеку мандрівку.
Вони поселились в Іркутській області у місті Черемхові у 1952
році. На протязі наступних шести з половиною років, разом
із товаришем по ув'язненню Гущиним Миколою, Володимир Іванович
продовжував своє служіння. За цей період було відкрито шість
нових церков у містах Ангарськ, Черемхово, Слюдянка, Зима,
у Читинській області тощо. В їх сім'ї було троє дітей, коли
у 1958 році було прийняте рішення повертатись в Україну. Місцем
проживання обрали передмістя Києва, де Володимир Іванович
став відвідувати церкву під керівництвом Іванова М. І.
Після декількох бесід із братом Івановим М. І. Володимир Озеруга,
разом із дружиною, приєднався до окремої групи, де на той
час було вже більше 30-ти членів Церкви. Серед проповідників
були брати Мозгові (Андрій, Борис, Віктор), Петро та Павло
Кирпачі, Павло Павленко, Сергій Мєдвєдєв. Всіх їх об'єднувала
любов Христова та бажання мати спільність із усіма святими.
Господь рясно благословляв церкву й оберігав у важких випробуваннях.
Не дивлячись на всі утиски від влади, віруючі дозволяли проводити
зібрання (часто при закритих вікнах та дверях) у своїх домах.
Влітку притулком для віруючих були ліси у різних районах Київщини.
Так продовжувалось більше десяти років. Бог беріг церкву від
агентів КДБ та міліції. Не часто їм випадало знайти місце,
де проводяться Богослужіння. Церква бачила благословіння й
охорону Божу та намножувалась числом. Вже були керуючі брати:
пресвітер Озеруга В. І., диякони - Павленко П. А. та його
тесть Бойко О.
У 1968 році до церкви приєднався ще один брат - Маковик Іван
Михайлович. Родом він був з маленького села біля міста Барановичі
у Білорусії. У 22 роки приїхавши до Києва, він довгий час
відвідував церкву Іванова. Пізніше, він почав відвідувати
служіння Озеруги.
Переслідування за проповідь Євангелії продовжувались, з віруючих
стягували штрафи, які досягали половини місячного заробітку.
У середині 60-х, коли підходило до кінця правління М. С. Хрущова,
на В. І. Озеругу було підняте переслідування з боку керівництва
підприємства, на якому він працював, і, невдовзі, його було
звільнено. Це були важкі часи для пресвітера та його сім'ї,
але Бог не залишав їх. Бачучи, що ніщо не взмозі зупинити
служіння Володимира Івановича, влада поставила питання про
те, щоби забрати у нього дітей, мотивучи це тим, що батьки
не взмозі дати нормального виховання своїм дітям. І лише по
молитві церкви та сім'ї цей задум не пройшов. Час спливав
і ставлення до християн поступово, хоча й повільно, покращувалося.
Були спроби звернутись до влади із клопотанням про реєстрацію
церкви, на які відповіли відмовою. Один із керівників із насмішкою
сказав, що швидше у них волосся виросте на долонях, аніж церква
отримає реєстрацію. Та церква продовжувала молитись і просити
у Бога про допомогу.
На початку 70-х до Києва приїхав Назарчук Микола Хомич, котрий
був із тої ж місцевості, що й Озеруга. Він був одним із активних
служителів на Західній Україні. Його відрізняли гарне знання
Слова Божого, дар учительства й організаторські здібності.
Багато років він ніс служіння в одній церкві з батьком В.
І. Озеруги. Він одразу ж включився в роботу церкви і вніс
свій вклад в її устрій.
У 1969 році Радянський уряд приймає рішення дати реєстрацію
деяким церквам з формулюванням "автономно". Брати
сприйняли цю пропозицію з великою обережністю, пам'ятаючи
минуле. Багато хто відмовився виходити з підпілля, не довіряючи
радянській владі. В. І. Озеруга першим побачив в цьому милість
Божу. Нові часи принесли нові можливості й потрібно було не
упустити цей час благодаті. Було прийняте рішення дати згоду
на зустріч із керівництвом союзу баптистів. У 1974 році до
Києва приїхав представник баптистів Шатров Петро, він був
відповідальним за п'ятидесятницький рух в СРСР. Ця зустріч
відбулася й Шатров підтвердив рішення влади дати реєстрацію.
Після цієї зустрічі всі керуючі брати були викликані до уповноваженого
у справах релігії в Києві Руденка В. В. Від нього вийшла конкретна
пропозиція подати заяву на реєстрацію церкви в офіційних органах
влади. Після цього була подана заява від церкви і, таким чином,
церква була офіційно зареєстрована у 1974 році.
Ще одна деталь, яка потрібна була для реєстрації - 20 прізвищ
та адрес проживаючих у Києві членів церкви. Це було не просте
рішення для багатьох християн. Люди боялись втратити роботу,
зіпсувати репутацію дітям у школах та ВУЗах, але, все ж, ці
20 знайшлись. Ось дехто з них (офіційно названі засновниками):
1. Глієва Ганна
2. Гнип Марія
3. Гнип Надія
4. Грушко Галина
5. Кривошея Ганна
6. Літус Олександра
7. Маковик Галина
8. Маковик Іван
9. Маліков Володимир
10. Малікова Парасков'я
11. Мозговий Андрій
12. Мозговий Борис
13. Мозговий Віктор
14. Назарчук Микола
15. Озеруга Євдокія
16. Шинкаренко Матрьона
Продовження>>>
|
;)
;)